Лірична сторінка

Викладач циклової комісії

соціально – гуманітарних дисциплін

                      Білановський Олексій Миколайович                      

 ***

Коли за пагорби сідає день тривожний,

Коли зоря вогнем палахкотить,

До тебе я звертаюся, мій Боже

І в пам”яті карбую кожну мить.

 

У тебе я питаю: ”В чому сила?”

І сенс життя у чому, підкажи?

Ти дай мені здійнятися на крила

Й не дай нікому впасти на ножі.

 

Не дай нікому жити вік самотній

Лиш поглядом упершись у стіну,

Ти покажи життя нам бік зворотній,

Але й любов даруй нам хоч одну.

 

Яка ж то нас тепер чекає доля?

Який ти іспит нам приготував?

Хтось вже свою одержав кулю в скроню,

А хтось з обірваного троса впав.

 

Вода в Дніпрі прозора й прохолодна,

Там жовтий лист гойдає течія.

Хто перший з нас піде навік в природу?

То буде він? Чи може, буду я?

Хай буде все як ти намітив , Боже,

Хай буде воля й царствіє твоє.

Коли за пагорби сідає день тривожний

Одна лиш втіха – в тому, що ти є!

 ***

 

ПРОБАЧЕННЯ.

У день ясний чи в день негожий

До церкви увійду і свічку запалю.

Ісуса я чи Матір Божу за тебе попрошу

І гріх свій замолю.

 

Я попрошу, щоб він твоє страждання

Розвіяв наче листя з-попід ніг,

І мов вогонь, згасив розчарування,

Яким тебе образити я міг.

 

Хай Матір Божа тобі стежку вкаже,

Де ніг  не вколе гострая стерня,

 Душі не роз”ятрить жорстока правда

І не засмокче лагідна брехня.

 

У полум’я свічі вдивляючись пророче

Порину я до сумнівів пітьми,

І пригадаю враз твої великі очі

Яким дозволив сповнитись слізьми.

Хто знає з нас – де святість, а де грішність?

Мене зустріла ти, напевно, недарма.

Та як до тебе виявити ніжність,

Якщо кохання у душі нема?

 

Твоє кохання розправляло крила,

Збираючись здійнятись в височінь.

Прости ж мене, відверта, добра й мила

За те, що із тобою не злетів.

***

 

АРАВІЙСЬКА СПОКУСА.

Коли постану я на березі ріки,

Де барани жертовні ходять*,

Чи перебратись мені буде до снаги?

Чи юності гріхи мені не перешкодять?

 

Шайтан верткий, ти спокушав мене

Очам явивши дивовижну вроду,

Обіймами, цілунками без меж,

І кавою, і  пахощами сходу.

 

Закрию очі й подумки вернусь

У те, що вже давним-давно збулося,

Простягну руку й ніжно доторкнусь

До чорного, блискучого волосся.

 

Хотів би я позбутися гріха

І у своїх думках навести лад,

Але навіщо ж ти створив, Аллах,

Ту шкіру, мов молочний шоколад?

 

Навіщо серця щем, кохання й біль?

І ревнощі у мавританськім стилі?

І лестощів щербет, і слізна сіль

На тих губах, що наче вишні стиглі?

 

Навіщо жар зізнань? І пристрасть та?

 І посмішка рядами білих перлів…

Навіщо сум зітхань? І суєта?

Щоб мучитись? Щоб почуття не вмерли?

 

Не нарікаю, дякую тобі…

Мого смирення свідком є пророк.

І все ж так солодко пригадувать мені

Смачний, мов полуниця, язичок.

 

*За мусульманською міфологією, це ріка між світом живих та мертвих, яку померлий  перетинає на спинах пожертвуваних ним за життя баранів. Якщо ж він грішив,  то з кожним гріхом зникає один баран, і грішник ризикує провалитися у пекло.

***

 

      ОСТАННЯ МРІЯ.

У мене є остання мрія,

Я з юності її приніс.

Її вином з душі не змию,

Вона жевріє, хай їй біс!

 

Вона не залиша в спокої,

Кричить: “Вдихни в мене життя!

Фантазію зроби явою,

А потім - йди хоч в небуття!”

 

Колись, шукаючи розради,

Й випробування сил своїх

І гострих відчуттів заради

Я над Дніпром зійшов на міст.

 

Вагання поборовши швидко –

Позаду і перила й страх,

Попереду – гордість і втіха –

Гайнув у течію Дніпра!

 

Та мить перехопила подих,

І я пірнав все знов і знов,

Та скільки не втішав я гордість,

Була у мріях ще й любов.

Була у мріях ніч і зорі

І коло вогняне внизу…

За руку взявши свою долю

Стрибнемо разом у пітьму!

 

Крізь вітер, полум’я й потоки

Пролетимо рука в руці,

Щоб днів буденних довгі роки

Нам миті осявали ці!

 

Щоб не ув’язнути в болоті,

Щоб бути тими, хто летить,

Щоб день за днем і рік за роком

Запалювати сяйвом мить!

 

Та де ж вона – моя кохана?

Де амазонка? Ніч пуста…

Невдовзі сірий прийде ранок,

А з ним – буденна суєта…

***

 

ОСВІТЯНИ.

Ми – освітяни, “світочі знання!”

Так кажуть, бач, про нас… Розумне, добре й вічне

Ми сіяти повинні навмання

Аби не зупинивсь прогрес  одвічний!

Ми – архітектори юнацького життя!

Майбутніх громадян в державі вільній!

Вони зростуть і візьмуть майбуття

У свої руки – самостійні й сильні!

 

Як гордо це звучить! Яке звання!

Та тільки смуток огортає душу…

Бо що тут правда, ну а що – брехня,

Собі самому я зізнатись мушу.

 

Я визнаю – в покорі наша суть,

Отій машині, що чадить над нами.

Її “системою освіти” звуть

Й вона керована конторськими щурами.

 

Оті щури гризуть собі папір

І звалюють шмаття на наші душі.

У цьому – їхня суть, це той орієнтир,

Згідно якого працювати мусиш.

 

Що твої учні? Що твоє життя?

Усе потоне десь в макулатурі…

Таким і буде наше майбуття

Бо ми лиш гвинтики – мовчазні і похмурі.

 

Ми – архітектори чиїхось душ? Дурня…

Ми лиш юрба налякана – не більше.

Та й гвинтики не творять громадян,

Їх лиш закручують в їхнє гніздо міцніше.

 

Хай гвинтики сидять собі в гнізді,

Хай коліщатка крутяться довіку,

Нехай щури гризуть собі папір.

Машина, стоп… Здається, я приїхав…

***

 

ПОСЛЕДНЕЕ ЖЕЛАНЬЕ.

Бывают в жизни черные минуты,

Когда уж кается, что нет охоты жить.

Однако стыдно рассказать кому-то

О том, что от тоски готов завыть.

 

Уж кажется, что никогда не видеть,

Того, о чем всю жизнь свою мечтал.

Вот только б своей смертью не обидеть,

Тех, кто тебя при жизни уважал.

 

И кажется, что цель недостижима,

Что планы все – иллюзия и бред.

У каждого по жизни есть тропинка,

Вот только для тебя – прохода нет.

 

А говорят, любовь – большая сила,

И даже говорят:  “любовь – есть Бог!”

Вот только жаль, в жизни своей постылой

Ты отыскать ее так и не смог.

 

И если вдруг, поддавшийся страданью,

Под жизнью ты решишь подвесть черту,

То загадай последнее желанье,

Прежде чем лечь навеки под плиту.

 

И пусть желанье то такое будет,

Чтоб силой воли можно было взять,

Чтоб ожиданьем дня, условий люди

Тебе другие не смогли мешать.

 

Пусть будет с риском, пусть судьба за дверью

Тебя готова головы лишить,

Но может именно в дыханьи смерти

Ты жажду жизни сможешь ощутить.

 

Ну а любовь? Придет иль нет? Кто знает…

Но если рядом вдруг она мелькнет,

Она тебя в живых еще застанет,

Иначе – стороною обойдет.

***

 

КУРОРТНЫЙ РОМАН.

Там было море, солнце, зной,

Там была ты, родная.

Там бриз дышал, шумел прибой,

В мечты нас погружая.

 

Там мы взбирались на утес,

От жажды изнывая.

Впервые там я произнес:

“Привет, моя родная.”

 

Там я валялся на песке,

Тебя рукой касаясь.

Впервые там шепнул тебе:

“Люблю, моя родная.”

 

И там гонялись мы резвясь,

 От счастья задыхаясь.

И это был не сон, а явь –

Лишь брызги разлетались.

 

Мы там оставили свой след

Жизнь светом наполняя…

Закат погас, “нас” больше нет…

Прощай, моя родная.

***

 

УЛИЧНОЕ ЗНАКОМСТВО.

Много девченок я уже видел.

Скажу – красотой тебя Бог не обидел.

Были к знакомству верной подсказкой

Нежные щечки, серые глазки.

 

И толчея мне уже не мешает –

Надежда на счастье преград ведь не знает.

А мне сулили веселье и ласку

Нежные щечки, серые глазки.

 

И сквозь толпу к тебе я пробиваюсь,

Не потерять тебя я постараюсь.

Как ты мила расскажу тебе сказку –

Нежные щечки, серые глазки.

 

Прелесть, поверь мне, не будь так сурова…

Ты телефончик дать мне готова?

Иль будут в ответ лишь увертки, отмазки?

Нежные щечки, серые глазки…

 

Что ж, в нашей жизни вот так и бывает –

Надежда на счастье может растаять…

Но, может быть завтра в жизнь войдет сказка –

Нежные щечки, серые глазки.

***

 

Жартівливе.

      ВИКЛАДАЦЬКА ПРИСТРАСТЬ.

Не можу працювати, на парах скаженію –

Про тебе лиш єдину до дзвоника я мрію.

 

Не чую вже давно я ні розуму, ні серця -

Відтоді як побачив твої смачні стегенця.

 

Померти скоро можу без спокою і миру,

Якщо не порятує прошарок твого жиру.

 

На іспиті для тебе заграють мідні труби,

Якщо тебе торкнуться мої голодні губи.

 

Горілки не несіть нам, цукерок не давайте –

Скоріше тільки мрії ви наші розгадайте.

 

Про тебе тільки мрію, про твій чудовий стиль!

Моя жадана й мила… печена курка гриль!!!

***

 

СТУДЕНТКА.

(Діалог. Виконується двома особами – студенткою та її другом.)

 

            Друг:

У коледжі студенти розумні та кмітливі,

І наче всі таланти – безмежно особливі.

 

Наприклад, от, Вікуся – красуня унікальна!

Майбутній, бач, бухгалтер – така відповідальна!

 

            Студентка:

До коледжу прийду я, на парах покручуся,

А як сидіть набридне – піду десь прошвирнуся!

 

            Друг:

А що це за серпанок красуню огортає?

Це ж димом сигаретним дихачку забиває!

 

            Студентка:

Та це я у майбутнє над хмарами літала,

А свіжим нікотином двигун свій заправляла!

 

           Друг:

Майбутнє в тебе світле, щаслива в тебе доля,

                                                    Та щось тебе хитає? Мабуть, від алкоголя?!                                                      

 

            Студентка:

Професію майбутню я згодом опаную,

А поки що науку пивком відполірую!

 

            Друг:

Пивко і сигарети податок і зарплату

Навряд чи допоможуть тобі обрахувати.

 

Півкулями ж для цього потрібно працювати,

А де ж тобі, красуне, добра такого взяти?

 

              Студентка:

Протри, сліпий, моргала! Мене це дістає!

Півкулі тобі треба? Півкулі в мене є!

 

(Рвучко розхристує куртку).

***